Михайлов Андрій Георгійович

Андрій Михайлов – сєвєродончанин, боєць 111 бригади ТрО.

24 лютого 2022 року зранку одразу став на захист держави та рідного міста зокрема.

Загинув Андрій Михайлов 19 травня 2022 року у Соледарі, так і не заставши новини про те, що Сєвєродонецьк окупували буквально за місяць. Він захищав місто до останнього, пройшовши складний шлях. Посмертно його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Працював на СПЗ механіком до його закриття, потім – на будівництві. Любив музику, був в ансамблі ударником.

Переламним став 2014 рік, коли Андрій із сином Дмитром пішли служити. З окупації родина тоді не виїжджала. Дочекались звільнення та стали до лав батальйону «Луганськ 1» восени 2014 року.

«Піти служити було його рішенням, свідомим вибором і прийнятим воно було майже одразу. Громадянська позиція така. Він як то кажуть – до мозку кісток – патріот, українець. Вони з Дмитром, нашим сином, пішли служити у батальйон «Луганськ 1». На сина не впливав, мабуть, це спадкове. Для сина він був завжди прикладом», - розповідає дружина Марина.

Служили на Луганщині – Щастя, Золоте, Станиця Луганська – уся лінія розмежування. Але за кілька років йому довелося залишити службу.

 «Його батько – інвалід 1 групи, йому вже було під 90 років тоді, погано було. Я сама не могла впоратися – бо важко підняти, вкласти. Тоді йому довелося вже покинути службу», - згадує Марина.

Так чоловік повернувся до цивільного життя. Батько на руках, сам повернувся до будівництва, роботи було багато.

У 2022 році в Андрія було передчуття війни й з’явилося воно задовго до 24 лютого.

 «А я йому все не вірила. А він казав – «Маринка, побачиш». У нього був вже зібраний свій рюкзак, бо збирався йти одразу. Так і сталося. 24 лютого – одразу зранку й вперед. Нашого військкомату вже не було на місці, поїхав до Лисичанська. Я залишилася сама. З сусідами. Він навідувався постійно, забирав мене до себе іноді привести до ладу. Їсти привозив гаряченького», - каже Марина.

Вона перебувала у Сєвєродонецьку до кінця березня, поки вже в їхній будинок не прилетіло.

 «Майданчик перед Чистим озером. Спочатку туди прилетіло з літака. А потім у 4 під’їзд нашого будинку на Новікова, а ми мешкали у другому. Тоді він забрав мене до себе у розташування у місті. Сказав збирати найнеобхідніше. Одна сумка вийшла. Халат, білизна, шкарпетки…Ані світлин, ані чого…Як я плакала, коли їхали у розташування. Я ж не виходила сильно з дому, постійні обстріли. А тут побачила на власні очі, що зробили з містом. Я ридала. Так це ще не остаточна картина була ще», - ділиться Марина.

Андрій захищав Сєвєродонецьк, потім були Лисичанськ, Соледар, де він загинув. Марину вивезли до Бахмута, де вона провела 1,5 місяці. І там вже жінку застала звістка про те, що його більше немає.

 «Ми постійно зідзвонювалися. А потім під Соледаром, коли він був, зі зв’язком було важко. Бувало навіть без «привіт», просто коротко «у мене все добре». І кидав слухавку. Потім зв’язку не стало й за деякий час мені повідомили страшенну звістку. Він загинув 19 травня», - розповідає Марина.