Сєвєродончанка Світлана Клименко: "Мене вирвали з дому, за який я трималася все своє життя"
Довелося залишити улюблене місто
"За винятком одного року, коли я навчалася за обміном в США, я весь час жила у Сєвєродонецьку", - починає розповідати Світлана.
До 2022 року дівчина і не думала, що їй доведеться покинути рідне місто.
“Спочатку я працювала в газеті “Любимый город” кореспондентом. Попрацювавши в журналістиці, я вирішила, що це не моє, і перейшла викладати англійську мову. Англійською я займалася з дитинства. Спочатку це було моє хобі, яке переросло у професію. До того ж рік в Америці не пройшов даремно. Я починала викладати англійську в інституті підвищення кваліфікації, там були курси англійської. То був 2001-2002 рік. У місті тоді ще особливо не було з ким спілкуватися та підтримувати розмовний рівень мови”.
Світлана займалася індивідуально та у маленьких групах.
“Коли ковід розпочався, взагалі перейшла до онлайн формату. У мене було спокійне, прекрасне життя – я поєднувала материнство та роботу. Я вибирала собі своє коло спілкування, робочий розклад, дохід. У мене був той ступінь свободи, який я хотіла. Звичайно, як і у всіх українських сім'ях, були злети та падіння, пов'язані з фінансовими кризами, але ми завжди справлялися”.
Сєвєродончанка каже, що дуже любить своє місто. Усвідомлення цього прийшло після повернення з Америки.
“Я поїхала до Штатів у 2000 році після 10 класу і рік жила в американській родині. Ходила до школи, закінчила там випускний клас. Жила звичайним життям американського підлітка: підробляла, мандрувала. Я дуже чітко пам'ятаю момент, коли я приїхала з Америки додому, до свого міста, і як була дуже щаслива. Я раділа буквально всьому, що бачила, та всім, кого бачила! Це неймовірне відчуття: мої вулиці, будинки, мої люди навколо. І у квартирі все моє: мій стіл, мої стільці, моє дзеркало, мої книги, моя чашка. Я дуже домашня людина. У мене була можливість ще давно збудувати хорошу кар'єру в Києві, наприклад, але я обрала Сєвєродонецьк”.
Світлана каже, що рідне місто було її дивовижним світом.
“У нас була чудова інфраструктура, чудові лікарі, зручно ростити дитину, розвивати. Мій син займався карате, ми їздили на змагання. Він ходив до музичної школи, грав на барабанах”.
І коли почалася повномасштабна війна, сєвєродончанка спромоглася опинитися в Німеччині завдяки знайомствам з Америки.
“Мої американські друзі й сім'я, що приймала, дуже за мене переживали, підтримували і збирали мені посилки з усім необхідним, коли я вже в Німеччині була. Я не можу сказати, що дуже тісні контакти підтримувала зі своїми американцями після того, як повернулася в Україну. Здебільшого ми були просто друзями на Facebook. Вітали з днем народження, лайкали фотки, проте я отримала колосальну підтримку у 2022 році саме звідти. Отже, коли я навчалася за обміном, то познайомилася з хлопцем із Німеччини, Пітером. Першого дня вторгнення він написав мені: “Світлано, приїжджай. Привозь усіх, кого зможеш, своїх родичів. Ми всіх розмістимо. Ми всім допоможемо”. Хочу сказати, що він те саме мені пропонував у 2014 році, але тоді все було інакше. Незабаром Сєвєродонецьк звільнили, та в мене ніколи не було мети виїхати за кордон, покинути Україну. Я свою країну дуже любила та люблю. І якщо його пропозицію у 2014 році я відхилила, у 2022 році зрозуміла, що ми таки поїдемо”.
Світлана розповідає, що їм із родиною вдалося евакуюватися у березні 2022 року.
“Я двічі їздила на евакуаційний потяг у Лисичанськ і, чесно, була в такому страху від кількості людей, бо я дуже боюся натовпу. На той момент мені навіть обстріли не здавалися такими страшними, як натовп. Нам, до речі, так і не вдалося сісти у поїзд, і пізніше ми знайшли перевізника”.
Шлях до Німеччини зайняв майже тиждень. Спочатку родина Клименків дісталася Дніпра, потім - Львова, а потім вже виїхала за кордон.
“Весь цей час нам допомагали друзі та друзі друзів. Так ми з сином перетнули кордон і потрапили у Вроцлав. Там переночували, а рано-вранці наступного дня тато мого друга Пітера забрав нас і відвіз до Німеччини”.
Світлана довго не могла звикнути до нової реальності.
“Я пам'ятаю, що я мала відчуття, наче це взагалі не зі мною все відбувається. Особливо коли ми проїжджали Вроцлавом. Вроцлав — чудове місто. Я дивилася у вікно на ці гарні будинки, безтурботних людей, величезну кількість молоді, яскраве сонце, а в мене у вухах тим часом ще лунали вибухи. Я просто їхала та плакала всю дорогу”.
Рішення піти у психотерапію
“Десь на початку грудня 2022 року мені діагностували депресію. У лютому 2023 року я вже приймала антидепресанти. Слід сказати, що психіатрія тут працює напрочуд добре. Я дуже вдячна лікарям. І фахівці класні, і німецьку я не знала, то мені забезпечили людину, яка розмовляє англійською. Підбирали медикаменти дуже прискіпливо. Насправді важко було наважитися звернутися до психіатра, проте це було правильне рішення”.
Світлана каже, що стрес, адаптація у Німеччині, нове суспільство – все разом наклало відбиток на її моральний стан.
“Скажімо так, коли я приїхала сюди, я не думала, що я тут залишатимуся. Я думала, що буде як у 2014 році - перечекаємо кілька місяців у німецьких друзів та поїдемо назад. Спочатку в Німеччині мені було некомфортно, адже я звикла, що моя англійська мова скрізь мені допомагає, а тут виявилося, що англомовних мало. Я почувалась дуже обмежено. Німецька родина мене чудово прийняла, це гарні люди. Я їх вважаю своєю другою родиною. Тобто батьки мого друга намагалися нас і відігріти, і допомогти нам стати на ноги, як справжня сім'я. Плюс я практично одразу вийшла на роботу. Для мене завжди вважалося принизливим сидіти на соціальних виплатах. Ще в Україні я всю цю систему не сприймала для себе”.
Вона вийшла на роботу шкільним учителем у місті Bad Saarow вже наприкінці квітня 2022 року.
“Мене взяли вчителем англійської мови до школи. Однак спочатку до кінця 2022 року я викладала німецьку. Тобто кілька місяців ми допомагали з адаптацією українських дітей до німецької шкільної системи. У Німеччині кожна школа по-різному організовує навчання українських дітей. Деякі навчальні заклади мають інтеграційні класи, де українські діти займаються виключно з українським учителем. Школа, де я працюю, майже одразу пішла іншим шляхом – українських дітей якнайшвидше оформили до німецьких класів ”.
На той момент в Німеччині була величезна кількість українських біженців.
“Тоді приїхало дуже багато дітей. Я працювала в парі з дівчиною зі Львова, її також взяли працювати вчителем. Організовувала, опікувалася нами ще одна колега з Білорусі, яка у Німеччині на той момент років 8 прожила. Тож виходило, що всі організаційні питання вирішувала білоруска, вона також встигала давати нам приклад інтенсивного викладання німецької, а ми на пару з львів'янкою Мартою організовували дітей. На той момент українським дітям треба було дати якесь безпечне середовище, оскільки вони потрапили до абсолютно нового для себе місця. Ось ми й оточували їх турботою, щоб створити коло, де їх приймають, де вони можуть бути собою, почуватись у безпеці. Ми їм викладали німецьку, доводилося готуватися по кілька годин щоденно, а ще самим потрібно було адаптуватися, дітей адаптувати, втім на перше місце ми ставили їхній психологічний комфорт”.
Світлана каже, що, попри психологічні переживання, на той момент їй потрібна була ця робота.
“Я почувала себе на своєму місці. Я знала, що я потрібна. Мені не було коли сильно рефлексувати і жаліти себе”.
Життя змусило стати “жайворонком”
“Для українських вчителів у землі Бранденбург організували онлайн-курс німецької мови. Дякую їм, це було безкоштовно. Але курс у нас був доволі інтенсивний. Якщо зважити на те, що я сюди приїхала з нульовим рівнем, цієї весни я вже склала C1. І, по суті, у мене ці 2 роки минули так, що я “не розгиналася”: працювала, навчалася, вирішувала купу побутових питань”.
Ще одним випробуванням стало занурення в німецькомовне середовище.
“Мої батьки приїхали трохи пізніше за мене, але досить швидко, і потрібно було займатися й їхніми питаннями. Спочатку було трохи легше, тому що батьки мого друга Пітера дуже нам допомагали в бюрократичних моментах. Але коли я почала вже трохи говорити - восени 2022 року я перейшла на рівень А2, - на сімейній раді було вирішено, що я намагатимуся все робити сама. І це було дуже складно. В мене паніка була вести телефонні розмови. Постійно тобі щось пишуть на емейл, і ти маєш на ці листи відповідати, а без знання тонкощів мови на рівні носія це викликало стрес”.
Крім того, Світлані довелося змінити свої звички.
“Ритм життя у Німеччині інший. Якщо я в Україні була “совою” і мені було комфортно в моєму режимі, то тут мене зробили “жайворонком”, і, мені здається, це найбільше насильство, яке тут було. Тому що, наприклад, наша школа починає роботу о 7:30, тобто у дітей вже починаються уроки, а вчителі мають бути в школі о 7:00. До школи ще добиратися, тобто в робочі дні я вставала десь о 4:45. Через це я не могла відрегулювати свій режим сну, щоб рано лягати спати, бо мої німецькі курси іноді закінчувалися о 22:00. Відповідно я, щоб висидіти ці уроки, пила колосальну кількість кави. А потім енергетики, інакше я заснула б десь посеред лекції. І після цього не могла заснути, бо вже напилася кофеїну та в голові прокручувала все, що на уроці ми обговорювали. Загалом, у мене протягом року було хронічне недосипання. Я думаю, що це також дуже сильно на мій психічний стан вплинуло”.
А от щодо продуктів, Світлана каже, що смаки у німців та українців схожі. Проте інколи продукти, знайомі нам на вигляд, не відповідали очікуванням.
“Звичайно, мені хотілося купити, наприклад, оселедець, але в результаті він опинився у відрі для сміття. Смак не такий, як ти хочеш, не такий, як ти звикла. Базові продукти типу овочів, фруктів, м'яса, молочки тут дуже хорошої якості, смачні. Хліб смачний.
Єдине, з чим не може змиритись сєвєродончанка, – кава.
“Перший місяць у Німеччині я страждала, бо не могла знайти смачної кави. У Сєвєродонецьку, я з такою любов'ю згадую, ми мали стільки класних кавових кіосків - “Papa's Food”, “Panda” та інші. Я постійно там купувала каву. Коли я приїхала до Німеччини, то купила мій улюблений лате за 3,80 євро. Тобто я жахнулася спочатку від ціни, а потім я його п'ю і розумію, що пити це далі не можна. Тобто після нашої кави напій тут мені взагалі здавався чимось жахливим. Потім я вже знайшла місця, де варять смачний лате, але на той момент розрив між ціною та якістю кави мене збентежив і змусив ще більше сумувати за домом”.
А ось до бюрократії дівчина так і не може звикнути.
“Я звикла, що завжди можна зайти у додаток, подивитися баланс рахунку, відстежити усі транзакції буквально мало не одразу. А тут баланс ти завжди бачиш із запізненням. Я це не одразу зрозуміла, тому навіть зіткнулася з попередженнями від банку, що потрібно краще планувати бюджет. Це дратувало. Згодом, звичайно, я звикла і почала “в умі” рахувати приблизну кількість коштів на рахунку”.
Щодо житла, то квартиру Світлані із сином було знайти важко, але їй пощастило з господаркою.
“Мені досить складно було знайти квартиру, бо я, на відміну від більшості українців, одразу пішла на роботу, тобто мені не одразу нормально зробили виписки за моїми доходами. Згодом часто відмовляли, бо іноземка. В очі тобі, звісно, таке ніхто не скаже, але коли тут велика конкуренція і господар має вибір – взяти німця чи людину, яка насилу два слова зв'язати може, то, природно, вибір був не на нашу користь. Але знов-таки, мені дуже пощастило: я прийшла дивитися одну квартиру, і орендодавиця знала англійську. В результаті ми з нею добре порозумілися. У нас почуття гумору однакове виявилося, і вона дуже тепло до вчителів ставиться. Загалом, так мені здали цю квартиру.
Дівчина зазначає, що зазвичай квартири у Німеччині здають абсолютно порожні, без меблів та техніки.
“Мені пощастило в тому, що на моїй орендованій квартирі була вже кухня, і мені не довелося купувати такі речі, як холодильник, духовка, витяжка. Пральну машинку я купила”.
Так вийшло, що більшість речей Світлана купила в магазині Jysk.
“Вдруге мені пощастило, коли я переїхала в орендовану квартиру, у Jysk були колосальні знижки до 70%, тому тепер можу робити їм рекламу в Інстаграм. Я можу сказати, що я задоволена, всі речі якісні, особливо з такою знижкою. Проте зараз для мене це просто речі, що виконують суто утилітарну функцію. Те, що залишилося вдома, мало пам'ять і викликало емоції, було моєю історією”.
Світлана розповідає, що через стрес, постійне недосипання і труднощі в новій країні їй довелося боротися з внутрішніми демонами.
“Я досить довго була в психотерапії та навчилася справлятися більш-менш адекватно зі стресом, але не завжди так виходило. Разом із депресією до мене прийшло компульсивне переїдання. Були моменти, коли я так не контролювала себе, що я розуміла, що я більше не можу їсти і зараз лусну, але я все одно продовжувала їсти. Ще в мене якийсь пункт на чистоті був, тобто я могла прийти додому і три рази перемивати підлогу. Тобто я розуміла, що в такий спосіб я могла у своєму житті хоч щось контролювати”.
Проте терапія допомогла сєвєродончанці впоратися з болем.
“Знаєте, було таке почуття, що з мене здерли шкіру живцем і я ось так от і ходила без цієї шкіри, але робила вигляд, що все добре. Мені було постійно боляче від цього. Звичайно, коли п'єш антидепресанти, то якась емоційна частина йде, і ти починаєш справлятися краще. Але я відверто сумувала за можливістю ходити рідним містом, бачити знайомі обличчя, пити смачну каву”.
У пошуках того, що даруватиме тепло та спокій, Світлана зважилася взяти кішку з притулку.
“Моя орендодавиця квартири – “кошатниця”, тож коли я вирішила, що ми з дитиною хочемо взяти кошеня, я у неї зазапитала, чи можна. Вона каже “Будь ласка, хоч 10". І ми з'їздили тут у притулок для тварин, вибрали кішку. Я, коли брала кішку з притулку, заплатила тільки за стерилізацію. За щеплення, за чіпування, за ветеринарну картку з нас взагалі нічого не взяли. Це теж коштує чималих грошей, але, позаяк ми українці, власниця притулку була такою милою, що зробила це своїм коштом. Кішку ми назвали Няка. Їй вже, напевно, 2,5 роки. Вона у нас також дама з історією. Нам сказали, що її знайшли двомісячною у лісі. Адаптація кішки проходила важко, тому що це саме був період, коли я намивала все по 10 разів, і тварина внесла елемент хаосу в моє життя, до якого я на той момент була не готовою. Але ми впоралися. Вона у нас дуже мила, смішна й лагідна. Тому, так, це було дуже хороше рішення - взяти кішку. У нас в Україні були морські свинки, и ми з ними виїздили, але до Німеччини не довезли, вони загинули в дорозі. Я ридала, тому що у мене було відчуття, ніби зруйнувався дім, це було щось про внутрішнє неповернення в ту точку, в якій ми були до повномасштабної війни”.
Зараз Світлана лише починає міцно триматися на ногах у Німеччині, вона каже, що повертатися в Україну поки що просто не готова.
“Мені здається, що я не зможу знову починати все з нічого фізично та морально. Мені було вкрай тяжко останні два роки, особливо коли стало зрозуміло, що війна затягується, місто в окупації, повертатися особливо нікуди. А тут мене вже прийняли на роботу і знайшлася квартира. І я зрозуміла, що поки залишатимемося тут”.
При цьому дівчина каже, що їй є чого прагнути. Їй хотілося б наблизитись до того рівня комфорту, який у неї був удома.
“В Україні я жила краще. Але комфорту в житті, який був у мене в Україні, тут домогтися, я думаю, що я змогла. Було непросто в матеріальному та соціальному плані, бо в Україні я відчувала свою суспільну значущість. У мене було чудове соціальне коло. Коли ти приїздиш у чужу країну, ти фактично “обнуляєшся”. Кожній людині, я думаю, хочеться відчувати, що вона важлива, потрібна, що вона бере участь у громадському житті. Для мене було важливо у школі, щоб німецькі колеги мене поважали. Я дуже намагалася відповідати німецьким вимогам, що було додатковим джерелом стресу. З іншого боку, я вважаю, що дуже виросла в певних моментах”.
Джерело: ТРИБУН - https://tribun.com.ua/uk/114092-svitlana-klimenko-mene-virvali-z-domu-za...