“Україна стала для мене місцем, яке відчувається як дім”: іспанець Алехандро Нієвас розповів про життя в Сіверськодонецьку
У цьому році уродженцю Іспанії Алехандро Нієвас виповнилося 30 років. Протягом свого життя чоловік мав змогу жити та працювати в багатьох країнах світу, але сама Україна для нього стала місцем, яке відчувається як дім. У 2020 році іноземець приїхав до Сіверськодонецька та залишився там на рік, аби працювати з місцевим населенням, проводити воркшопи, конференції та навчати мешканців Луганської області іспанської мови.
“Я завжди був людиною, яка любить спілкуватися з іншими, за своєю природою дуже допитлива; люблю дізнаватися історії людей, погляди та способи життя. Будувати стосунки та об’єднувати людей — це щось дуже природне для мене і завжди було в центрі того, чим я займаюся”, – поділився іспанець.
Він вважає, що саме ці його риси й сформували його такою людиною, якою він є зараз. Алехандро любить створювати простори, де люди можуть збиратися, ділитися ідеями та знаходити спільну мову – незалежно від того, чи це робота, чи особисте життя, чоловік завжди прагне об’єднувати людей та створювати значущі зв’язки. Крім того, він вважає, що саме ці цінності і є причиною, через яку він відчуває такий сильний зв’язок з Україною та її людьми.
Про Україну іспанець дізнався вперше ще в дитинстві, коли захопився вивченням історії середньовіччя, зокрема й Київської Русі. Зацікавила його й історія про давніх греків та їхні поселення в Криму та навколо Маріуполя; він пригадує, що вже тоді його захоплювала думка про глибокі історичні зв’язки цього регіону.
Як і більшість європейців, про найсхідніші регіони України – Донеччину та Луганщину – Алехандро довідався після 2014 року, коли російська окупація та військовий конфлікт привернули увагу всього світу до цих областей.
“Я переїхав до України у 2020 році, спочатку до Вінницької області, де працював із місцевою громадською організацією над проєктами з розвитку молоді та сільських територій. Це була неймовірна можливість глибше познайомитися з українською культурою та людьми. У листопаді того ж року я переїхав до Сіверськодонецька, щоб працювати безпосередньо на сході України. Для мене завжди було важливо працювати безпосередньо в полі, а не лише з офісу чи за комп’ютером. Щоб дійсно зрозуміти складність проблеми та реалії, з якими стикаються люди, потрібно бути на місці. На відстані втрачається багато контексту й нюансів, і це ускладнює створення справді значущого впливу”, – розповів чоловік.
За його словами, тоді Сіверськодонецьк та навколишні райони здавалися непростими місцями, сповненими викликів, однак водночас й можливостей для взаємодії з надзвичайно стійкими та надихаючими громадами.
“Коли я прибув до Сіверськодонецька, була пізня осінь, листопад, і сама дорога туди стала для мене справжньою пригодою. Спочатку був довгий потяг із Вінниці до Києва, а потім до Лисичанська. Коли я нарешті дістався, падав густий сніг, і місто здавалося тихим, але сповненим життя. У офісі на мене вже чекав колега, і, попри холодну погоду, мене зустріли дуже тепло. Перший день був досить цікавим – мені показали центр міста, що одразу допомогло зорієнтуватися.
Люди в Сіверськодонецьку вразили мене своєю відкритістю до спілкування, навіть попри те, що мій рівень української тоді був не надто високим. Попри мовний бар’єр, я швидко завів багато друзів і несподівано для себе відчув, що тут я вдома. Більшість моїх колег і багатьох моїх найближчих друзів були українцями, які родом із Луганська. Після 2014 року вони переїхали до Сіверськодонецька. Їхня щирість і гостинність зробили так, що я відчув себе частиною цієї спільноти”, – поділився Алехандро.
В місті йому вдалося зустріти ще кількох іноземців, які працювали в різних організаціях, однак основне коло спілкування чоловіка все ж складалося з українців. Завдяки своїй роботі він мав можливість поспілкуватися з великою кількістю місцевих мешканців.
На вихідних я інколи зустрічався з іншими іноземцями в місцевому пабі, де проходили концерти живої музики. Це стало маленькою традицією, про яку я згадую з теплом. Але найбільше я ціную дружбу з українцями – спільні вечері, розмови та сміх. Саме ці моменти зробили Сіверськодонецьк справжнім домом для мене. Я сумую за тими днями.
Алехандро не обмежився самим лише тимчасовим обласним центром, за час свого перебування на Луганщині, завдяки друзям та роботі, йому пощастило відвідати багато місць – він каже, що побував майже у кожному місті, селищі та природній зоні, які тоді були під контролем українського уряду.
“Кожне місце мало свій унікальний характер і історію, а подорожі регіоном дозволили мені краще зрозуміти стійкість і силу людей, які там живуть. Наприклад, я чудово провів час на рок-фестивалі у Старобільську, де навіть мав нагоду особисто познайомитися із Сергієм Жаданом.
У Донецькій області я часто їздив до Маріуполя, оскільки моя дівчина тоді жила там. Це була довга дорога, близько дев'яти годин на маршрутках, але вона стала частиною мого звичного графіка. По дорозі я часто зупинявся в інших містах і селищах. Я також відвідував такі місця, як Краматорськ, Бахмут та інші, де на власні очі бачив руйнування, спричинені російською агресією. Те, що було зроблено з цими містами, глибоко мене вразило — це відчувалося, ніби втратив когось із родини. Це було не просто руйнування; це був напад на ідентичність і дух цих місць”, – розповів іспанець.
Східна Україна займає особливе місце в моєму серці завдяки особистим моментам і значущим досвідам, які я там пережив. Я впевнений, що ми повернемося. І не просто повернемося — ми відбудуємо те, що було зруйноване. Як фенікс, що відроджується з попелу, ці міста стануть сильнішими, ніж будь-коли.
Коли росіяни розпочали повномасштабне вторгнення на територію України, Алехандро перебував у столиці Болгарії – працював над проєктом. Той лютневий ранок зруйнував його плани щодо переїзду до Маріуполя, він отримав дзвінок від своєї дівчини і, як пригадує сам, з того моменту все стало наче в тумані.
“Я автоматично перейшов у режим «виживання», де єдиним пріоритетом було забезпечення безпеки моєї дівчини та її родини. Їй неймовірно пощастило потрапити на останній потяг із Маріуполя. Як тільки це стало можливим, я поїхав до Молдови. Це був страшний час, і я розумів, що кожна українська родина переживає подібний хаос і невизначеність.
Досягнувши Молдови й опинившись у відносній безпеці, ми вирушили у довгу подорож автомобілем до мого рідного міста Малага в Іспанії. Там я почав допомагати українським біженцям, які приїжджали у все більшій кількості. Моя родина та друзі в Іспанії глибоко переймалися і хвилювалися як за нас, так і за ситуацію в Україні”, – поділився чоловік.
Він пригадує, що тоді головною емоцією, яку він відчував, був гнів – гнів на безглузді руйнування та страждання. Однак, разом з тим він відчував відповідальність, і не лише щодо захисту своїх близьких, а й за підтримку багатьох українців, які шукали притулок в Іспанії.
Навіть після початку вторгнення Алехандро відчував сильну потребу повернутися в Україну; це було не лише його особисте бажання, оскільки робота його дівчини вимагає її фізичної присутності.
“Щоразу, коли я приїжджаю до України, намагаюся залишатися якомога довше, часто на кілька місяців. Звісно, страх завжди є, але важливо не дозволяти емоціям керувати тобою, особливо коли від тебе залежать інші люди. Я чітко пам’ятаю, як вперше пережив повітряну тривогу. Це було пізно вночі, як це часто трапляється, і ми пішли ховатися у ванну кімнату. Я сидів там і думав, наскільки все це виглядало сюрреалістично.
Війна, бомби, ракети — усе це раніше я бачив лише у фільмах або читав у книжках з історії. Відчути це в реальності було дезорієнтуюче, і потрібен був час, щоб усвідомити, що відбувається. Однак це відчуття швидко минуло, бо вибухи навколо дуже швидко змушують усвідомити серйозність ситуації.
На запитання, чи планую я повернутися, відповідаю: так, і багато разів. Я активно шукаю професійні можливості, які дозволять мені жити в Україні та застосовувати всі свої сили й навички для підтримки громади. Сподіваюся, що це станеться вже скоро”, – розповів Алехандро.
Попри очевидну небезпеку, він відчуває глибоку потребу бути саме в України. З 2022 року іспанець робить все можливе, аби проводити тут якомога більше часу – допомагати місцевим ініціативам чи волонтерити в різних проєктах.
Хоч я й іспанець за національністю, але Україна — це мій дім, і я не залишу його в той момент, коли він найбільше потребує допомоги.
Говорячи про “утому Європи від війни в Україні”, Алехандро визнає: у цьому питанні він не може бути політкоректним і не вважає, що будь-хто може дозволити собі цю політкоректність зараз.
“Занадто часто ми намагаємося залишатися "дипломатичними" або уникати "занадто різких" висловлювань, але зараз час для правдивих, чесних слів, які зможуть пробудити людей і допомогти їм зрозуміти серйозність ситуації. Ця війна — це не лише про Україну. Так, Україна — це те місце, де падають бомби, де воюють солдати, але наслідки цієї війни виходять далеко за межі її кордонів.
Ми бачимо, як у світі диктатури стають сильнішими, формують альянси та розширюють свій вплив, у той час, як демократії, "вільний світ", немов перебувають у стані сну, щодня втрачаючи позиції”, – розповів чоловік.
Запитання, яке ми маємо поставити собі: яке суспільство ми хочемо будувати? Чи прагнемо ми індивідуальної свободи, права жити щасливо та гідно? Чи нас влаштовує система на зразок Північної Кореї, де лідер — це "бог", а про свободи й мови немає? Саме це зараз на кону, і це не перебільшення.
Він вважає, що важливість української перемоги розуміють люди в його близькому колі, адже вони пройшли через це, хоч і непрямо, завдяки історіям самого Алехандро. Однак сам чоловік каже, що не дозволив би нікому в Західній Європі використовувати слово “втома”:
“Втома — це те, що відчувають солдати в окопах. Це те, що переживають родини, які щодня стикаються з обстрілами й втратою своїх домівок, близьких і безпеки. Якщо найбільше «неприємність», яка торкнулася когось, це те, що капучино стало трохи дорожчим, — це не втома. Насправді після трьох років війни я скажу, що європейцям треба прокинутися і зрозуміти: вони можуть і повинні робити набагато більше.
У таких країнах, як Балтійські держави чи Польща, люди розуміють суть цієї боротьби, бо самі відчували загрозу російської агресії. Але в Західній Європі ще потрібно багато працювати, щоб підвищити обізнаність, подолати байдужість і боротися з величезною хвилею російської пропаганди”, – вважає чоловік.
Це не лише боротьба України. Якщо Україна впаде, впаде Європа. Рак авторитаризму не зупиниться на Карпатах. Ми всі маємо вирішити, яке майбутнє хочемо бачити, і діяти, поки не стало занадто пізно.
Станом на зараз, у листопаді 2024 року, Алехандро перебуває в Данії, де протягом кількох місяців працює над європейськими проєктами співпраці. І хоча його теперішня робота жодним чином не пов’язана з Україною, він зосереджений на пошуці можливостей для повернення та роботи саме тут – це не лише його професійний вибір, а й глибоко особистий.
“Поки що я залишаюся активним через волонтерську діяльність. Я підтримую зв’язок з українською спільнотою тут, у Данії, а також співпрацюю онлайн з українським університетом, організовуючи іспанські культурні заходи для сприяння обміну та солідарності. У вільний час я веду вебсайт, де публікую статті про європейські питання безпеки та оборони, щоб підвищити обізнаність і розвіяти табу навколо військових тем у Західній Європі.
Також я присвячую час дослідженням у сфері гуманітарного розмінування, оскільки Україна нині є найбільш забрудненою мінами та вибухонебезпечними предметами країною у світі. Підвищення обізнаності про цю критичну проблему — один із моїх пріоритетів. Загалом, я намагаюся докладати максимум зусиль, щоб підтримати Україну, і знаю, що можу й повинен робити ще більше”, – розповів іспанець.
Крім того, чоловік активно продовжує вивчати українську мову. Каже, що вже розуміє досить багато, однак прагне вдосконалити рівень знання настільки, щоб бути повністю самостійним у спілкуванні. Алехандро вважає українську мову надзвичайно красивою, так само як і культуру, історію та кухню. Він каже, що з нетерпінням чекає можливості аби ще більше поглибити свій зв’язок з Україною.
“Я не закохався в вашу країну випадково. Знову і знову українці демонструють свою рішучість і прагнення буквально робити світ кращим. Навіть коли почалося повномасштабне вторгнення, я вважав, що Росія не могла обрати гіршу країну для атаки. Я розмовляв з іспанським журналістом за кілька днів до вторгнення, і пам’ятаю, як так звані «експерти» прогнозували, що Україна впаде за кілька днів. Але я був упевнений, що вони помиляються. Я сказав йому: «Україна здасться? Можливо, в іншому всесвіті». Українці — це борці. Історія запам’ятає Україну як один із найкращих прикладів стійкості, мужності та рішучості”.
Джерело: ТРИБУН - https://tribun.com.ua/uk/115898-ukraina-stala-dlja-mene-mistsem-jake-vid...